1996 #2 - «Добрий Вечір, Вію!», Галаs

Галаs, #2'1996

Гуру язичницького рокенролу сидить на гнилому болоті біля вогнища. Навколо русалки, відьми, вурдалаки. Гуру грає на гітарі, а нечисть п'яними голосами підвиває: Серед темної, серед ночі, Темна-темна змія повзе… Дмитро Добрий-Вечір щороку оновляє склад легендарного Вія, і перетворюється на пам'ятник самому собі, особливо колі у 126-те співає «Коршака», або «Очі Відьми». А радість зустрічі з ним, з Гуру, неймовірна. Бо це він вивалився з виміру потойбічного у наш тривіально-буденний. А це означає одне: місія Вія триває.

- Звідки в твоїх текстах (та й у музиці) язичництво?

- Усі мі в душі язичникі - хтось більшою мірою, хтось меншою. Я просто такий, більш явний.

- Ти хрещений?

- Та ні.

- Принципово?

- Теж ні. Я от доньку думаю похрестити. Всі хрестять - і я думаю.

- Але це не є для тебе принцип?

- Абсолютно. Я взагалі не надаю значення таким от атрибутам. Для мене все одно: що хрест, що п'ятикутна зірка, що коло. До речи, все це символи з чорної магії.

- Ти цікавишся магією?

- Так.

- У який спосіб?

- Як дилетант.

- Вичитуєш, застосовуєш?

- Ну, можливо… Я тобі скажу, що Ії, магії. На побутовому рівні - скільки завгодно.

- Ти з білою чи з чорною магією маєш справи?

- Ні, не з чорною - тільки з білою. Ти ж знаєш, у мене й тексти всі такі добрі, всі про любов.

- До речі, про тексти. Жоден з них у тебе не стосується теперішніх часів, сучасності. Урбаністичного суспільства…

- Вони справді не про сучасність, а про вічне. От любов: вона була, є й буде. Вона вічна. Я співаю про те, що мене цікавить, а мене цікавлять вічні теми.

- Чи можна чекати, що колись тебе зацікавить сьогодення?

- Ну, власне, я цікавлюся політикою - наприклад, стежу за подіями в Чечні і таке інше, але співати про це мені не хочеться - бо це буде, як кажуть, «на злобу дня». А співати «на злобу дня» мені не хочеться. Тому що сьогодні це «на злобу», а завтра - ні. А я хочу, щоб мої пісні жили вічно.

- Як гадаєш, як виглядатимуть твої пісні років через 50?

- Я над цим не думав… Ну як - нормально виглядатимуть. Живуть же народні пісні, і 200, і 300 років. Я теж хочу, щоб мої пісні були, як народні.

- Люди, котрі знайоми з перебігом подій у гуртові Вій, знають, що тексти музику пишеш ти; що склад гурту від дня його утворення мінявся безліч разів - незмінним лишався тільки Дмитро Добрий-Вечір. Чи можеш ти сказати: «Вій - це я»?

-Я справді пишу музику і тексти, і добіраю собі музікантів, які зможуть разом зі мною втілити ці речі, ідеї.

- Чи не здається тобі, що ти певною мірою використовуєш людей?

- Я використовую музикантів, точніше - їхні можливості. Спиваков збирає віртуозів і виступає з ними. Він використовує їх чи ні? От те ж роблю і я - намагаюся. Складно знайти людей, які б так само розуміли б тему, як і ти. Нових потрібно вводити в старий репертуар. До того ж у мене музика концептуальна, і ії треба розуміти. Зараз у мене шість чоловік. Чотирьох я мінятиму.

- Діма, що в житті тебе найбільше дістає?

- Те, що треба заробляти гроші. Це страшно заважає працювати. Ну, що ще? Часу дуже мало. На музику. У добі 24 години, а час треба витрачати на те, щоб їсти, спати… Ну, на репетиції мене можуть дістати; я терплю, терплю, а потім і стільця запущу в голову.

- Скільки часу - при нинішніх 24-х годинах на добу - ти витрачаєш на музику?

- Ну, от сьогодні на 14-у годину у мене репетиція. Потім ми їдемо на Майдан.

- Що ви граєте на Майдані Незалежності?

- Джаз, народні пісні; але не граємо ніякого блатняку, ніякой естради - ні російської, ні української. Граємо те, що подобається, але ще й гроші за це отримуємо.

- Твоя музика некомерційна. Чи не спадало на думку поміняти стиль?

- Була думка (і зараз) - грати ту ж музику, але трохи іншими засобами, змінити деякі інструменти. От я саксофоніста взяв, клавішніка. Волинку у Львові пропонують купити. Клавішами додам трохи електроніки - але не прямолінійної. Взагалі, я хотів би грати з великим оркестром - з дудками, гобоями, струнними… Але це неможливо, і я хочу компенсувати це можливостями клавішей.

- Якщо на тебе нападає поганий настрій - як ти з ним справляєшся?

- У мене не буває поганого настрою. Я серйозно кажу. Я не тільки можу не допустити поганого настрою, а й зробити так, щоб у мене, наприклад, зуб не болів… Не знаю, як це воно у мене виходить.

- Чи потрібен тобі допінг для творчості?

- Ну, допінг, - це поняття широке. Скажімо, щоб я міг нормально займатися музикою, мені треба, щоб у мене у сім'ї все було гаразд, щоб моя донька мала що їсти. Це головне. А так… Ну хіба що 50 грамів перед концертом… ну 100.

- Гаразд, облишимо цю тему. Як ти ставишся до твердження, що всі рокери ( маю на увазі музиканти) - наркомани, алкоголіки, нероби?…

- Бредятина якась. Та ні. Фігня. Ну, ти ж сама знаєш.

- Як ставиться до твоїх занять музикою дружина?

- Та вже ніяк. Раніше вона ходила зі мною на всі концерти, їздила, цікавилась. Зараз чи то звикла, чи то набридло. Все таки вже десять років живемо разом.

- Ким буде твоя донька?

- Не знаю, але б я не хотів, щоб вона була музикантом. Я хочу, щоб у неї було нормальне життя; щоб вона вийшла заміж…

- А музиканти - ненормально живуть?

- Нормальні музиканти живуть ненормально. А ті, що працюють, наприклад, в ресторанах - це не зовсім музиканти…

- Тобто для тебе ідеальним влаштуванням світу було б таке коли б можна було грати свою музику і заробляти цим гроші.

- Так. Але цього не буде ніколи. Ні для мене, ні взагалі - ніколи.

- Якби ти не став музикантом - ким би ти був?

- У дитинстві я мріяв стати льотчиком. Не космонавтом, а саме льотчиком. Навіть документи до льотного училища подавав, але не пройшов медкомісію.

- Дивлячись на тебе, складне сказати, що в тебе є негаразди зі здоров'ям

- З серцем якісь проблеми були. Ну, а ще… Можливо, художником. Я гарно малював. Навіть художню школу закінчив. Є навіть картини олією. Раніше без малювання я не міг уявити собі життя. Знаєш, скільки папок моїх малюнків у мене вдома?

- Що останнє ти намалював?

- Ой, це було вже дуже давно… Я покинув малювати, бо тепер мені це не цікаво.

- Коли б у тебе раптом з'явився мільйон баксів - що б ти зробив?

- Купив би десять гітар. І сто пар черевиків дружині - до кінця життя, щоб не діставала… Не знаю, напевне, купів би собі студію - все, що потрібно для нормальної роботи. Бо музика - це у мене на першому місці.

- А що на другому?

- Ну, любов теж на першому. Бо якщо я когось не люблю, то в мене і музика не входить. А якщо музика не виходить, то і душевний стан поганий. Намагаюся, щоб це було якось у купі. Розумієш, мене цікавлять книжки - я читаю все, хіба що літературу з фізики чи математики не читаю: детективи, філософію, фантастику… Але все це пов'язано у мене з тим, що я роблю. Розумієш?

- Приблизно. Ну, ти маєш на увазі з музикою.

- Тоді треба було би сказати, що для мене таке музика. Це - мій душевний стан, вона - всередині у мене. Не знаю, що б я робив, коли б ії не було. Колись уже думав, що якби мені відрубали руки, або коли б втратив слух - то, мабуть, повісився б. Хоч цього не можна робити, ніколи, але у мене б не було виходу. До речі, я й зараз думаю. Мені вже 34 роки. Ну, ще років п'ять , ну - шість. А потім? Не солідно в 40 років стрибати по сцені…

- Банальне запитання: яка головна подія твого життя?

- Я думав над цим і не міг ніяк зупинитися на чомусь. Хоча - певно, та, коли мені батько подарував магнітофон. Тоді я вперше почув джаз, справжній рок-н-рол. До того в школі на уроках я малював літаки, фігою всяку, то після того почав малювати музикантів. А потім мама подарувала програвач…

- Батьки не шкодують?

- Батько уже ні, бо він помер, а мама - вона вважає, що моє життя і так уже пропаще.

Ірина Лукомська

оригінал статті